|
Колись здавався ти мені орлом підтятим |
|
І в полі кинутим в агонії сконать... |
|
Очима стежишь ти за ворогом проклятим, |
|
Що хтів тебе ногою розтоптать. |
|
Ти гнівом дишеш і гориш, а не конаєш... |
|
Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі, |
|
Одним крилом граків ти відбиваєш |
|
І сам лежиш на зламанім крилі... |
|
Колись здававсь мені ти лицарем прекрасним, |
|
Що ліг в степу на камені спочить... |
|
Ти важко спиш і мариш боєм щасним, |
|
А ворог твій змією вже сичить... |
|
Народе мій! І ти - орел, вночі підтятий, |
|
І чом не лицар ти, захоплений в полон?! |
|
О орле мій, мій велетню крилатий, |
|
О лицар мій, покараний за сон!.. |
|
Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш, |
|
А крила веслами волочиш по землі?! |
|
Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш, |
|
А вітром жалібно голосиш на ріллі?! |
|
І що орел, коли його орлина зграя |
|
Не рве з землі в блакить ясного дня, |
|
І що за лицар ти з усмішкою льокая, |
|
Без гордих дум, без честі і ім'я?! |
